Усе найкраще, що є на землі, починається з сім’ї. Без неї, як без природи, людство обійтися не може. Мамина ласка, бабусина доброта, дідусева мудрість, тепло хатнього затишку у колі рідних на все життя залишають глибокий слід у душі та серці кожної дитини. Українська сім’я є першою школою національного виховання, світлицею моральних чеснот, формування пошани до рідної мови, народних звичаїв.

    З перших днів появи дитини на світ сім'я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домаш­ніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, до­помогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, на­бути власного досвіду поведінки й діяльності.

    Невід'ємною частиною культури наших пращурів була народна родинна педагогіка. Скарбниця народної педагогіки містить перевірені віками національні виховні традиції, культурно-освітні цінності. Саме мудрість народної педагогіки викликає у сучасної молоді почуття захоплення і поваги.

   Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов'янського світу; її генетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі. Своїм корінням вона сягає сивої давнини - дородового суспільства, в якому формувалися традиції громадського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план у вихованні виступає жінка - мати; патріархального ладу, коли в вихованні посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування і закріплення головних виховних функцій за сім'єю.

     Усі ці моменти розвитку етнопедагогіки знайшли своє відображення в традиційних формах і засобах, а також у вітчизняній педагогічній термінології.

    Кожному етапу розвитку людського суспільства притаманна передача набутого позитивного досвіду поколінням прийдешнім, без чого немислимий поступ народу, саме його існування.

    Аналізуючи різноманітні підходи до виховання молодого покоління, можна виділити те спільне, що притаманне кожному з них: виховні зусилля тільки тоді матимуть вплив на формування особистості, коли базуватимуться на міцному національному підґрунті.

      Наші предки славили силу і міць, велич і красу своєї родини, оспівували її високі моральні якості в піснях, прислів’ях, приказках: "Свого роду не цурайся”, "Нема краще в світі, як рідня”, "Від родини йде життя людини”, "Без сім’ї нема щастя на землі”.

     Українці розглядали сім’ю, як святиню, а виховання дітей, як святий обов’язок батьків.

     Століттями складалися традиції сімейного виховання, вироблялися основні його принципи, серед яких народна педагогіка головну роль відводила трудовому вихованню, як першооснові життя суспільства. ("У праці - краса людини”). У народі застерігали: неробство веде до нещастя. Потреба і уміння працювати - це те найкраще і найцінніше, що можуть залишити батьки своїм дітям. Трудове виховання становить основу народної педагогіки. ("Без труда немає плода”). Навіть народження дитини народною свідомістю сприймалося як прихід на світ нового трудівника чи трудівниці. Тому найперші магічні дії, коли дитина побачила світ, були спрямовані на те, щоб прищепити їй працелюбність. Зав’язуючи пуповину хлопцеві, баба-повитуха бажала, щоб той "книжку читав і дрова рубав”, а дівчинці - "аби хліб жала, на сорочку пряла”.

    Отже, народна педагогіка - високоморальна. Вона високо підносить достоїнство людини, спонукає її розвивати свої найкращі риси. Уся виховна система спрямовувалась на вихованні людяності, високих моральних почуттів і рис, любові до вітчизни, шанобливого ставлення до людей праці, до всього свого, рідного.

    Через пісні, казки, прислів’я та інші засоби фольклору народ відкривав перед дитиною красу людських взаємин, прагнув одухотворити людську працю, побут, навчити жити за законами краси. У народній педагогіці дитина розглядається, як неоціненна частка природи, і її виховання підпорядковується загальним законам. В народній педагогіці найбільшу увагу приділено вихованню дитини від одного до п’яти років, якраз тоді, коли дитина найінтенсивніше росте і розвивається.

     У вихованні дитини брала участь вся сім’я. Перебуваючи у сімейному колі, дитина була предметом виховання і водночас суб'єктом засвоєння традиційних норм співжиття та родинних взаємин.

    Ефективність виховання дітей у сім'ї залежить від її непорушного авторитету, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов'язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикла­ді моральної підготовки молоді до подружнього життя.

    Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки ро­дина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам.

   Виховний вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавлять­ся не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім'ї збігаються з ін­тересами суспільства, формується свідомий громадянин.

     Дієвим чинником сімейного виховання є спільна тру­дова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така спів­праця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.

     Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім'ї, загального режиму дня, визна­чення для кожного робочого місця, зокрема для навчаль­них занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки — вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей.

     Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфе­рі духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті. К.Д.Ушинський вважав матір найкращою вихователькою в родині. Багато сторінок у своїх творах видатний педагог присвятив жінці, матері-виховательці. Наскільки високо ставив жінку російський педагог, свідчить той факт, що він вважав її «необхідним посередницьким членом між наукою, мистецтвом і поезією, з одного боку, звичаями і характером народу, з другого» . Саме через матір успіхи цивілізації проникають в сімейний побут, а через нього і в життя народу. К.Д.Ушинський пише, що основи людського характеру закладаються в перші роки життя, коли дитина перебуває під безпосереднім впливом матері, отже й формування характеру дитини багато в чому залежить насамперед від неї, і коли в жінки народжується дитина, то вона вже не живе для себе, а повністю віддається вихованню маленької істоти. «Важко уявити собі таке захоплення, яке могло б боротися в серці жінки з материнським почуттям»,— відмітив педагог.

   Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

   Сім'я несе повну відповідальність за розвиток, виховання і навчання своїх дітей.